Сивнющу гілку яблукату ти ненароком відчахнув — до себе притягав — почув слабенький тріск, немов крізь вату. Немов шепнула: “Відійди. Упасти дай на землю в туску”. Ти вбиту притулив галузку до рани — замітав сліди. Ти мертву примостив між віт, бо не хотів завдати болю своєму батьку. Неживій велів прикинутись живою. …А на Михайла в перший сніг немолодого чоловіка хтось дуже тихо в сад покликав… І впала віть йому до ніг. Підняв, погладив, бо щепив її. Ждав яблука терпкого. Він не сказав тобі нічого. Чому він очі опустив?