Стараєшся для них. Тож не спіткнись на римі. Вони простять усе, а спотикнешся – ні. Вони такі свої. Вони такі ранимі. І найрідніші в рідній стороні. Ти знаєш їх порив, гірку душевну вроду, їх золоті лоби, їх золоті чуби… Не вірять, коли ти без племені і роду, і давньої журби, і давньої злоби. Яка метафора страшна – чекати бунту, а ще страшніша – світових пожеж! Прийди і доведи, що з болю ти і грунту ростеш. Якщо захочуть – доведеш. Бо ждуть. Хоч трішечки б орнаменту і крику. Не слова. Не мовчання. Не тебе. Не душу з-під поли – безродну, напівдику в столітті, що на тонкощі скупе. В тобі таки живе маленький Мартін Іден, і ти себе, як міг, коректно переміг. Вони за тебе. Всі і скрізь. Ти їм потрібен. Кому іще потрібен ти, крім них?