Спинився. Внизу ще шуміли роки навіжені… Немов у забуте століття зайшов і стоїш. Поблизу в тумані повільно бредуть прокажені. Дзвіночки про них сповіщають, сповільнюють вірш. І сиплеться попіл па трави старі і короткі, і подув залізний плече, як вода, відчува. Якого ще треба терпіння, навіщо і доки? Яка ще потрібна душа і яка голова? Небесні потоки лягли унизу на каміння, і древні, забуті отари в тумані висять… Якого ще, доки й навіщо потрібно терпіння? Які колокільця про хвору ходу сповістять?