Ти нарешті збагнув: ти — один. І природу прийняв як провину. Ніби жінки нома, чий ти син? І вона вже не видихне: сину. Не тебе сповивала вона, не тебе колисала, співала не тобі. В нас бував сумна нова радість, яка не бувала. В нас буває така самота, що найлегше її колисати, притуливши до неї уста… Ти забув: відколисув мати. Ти благав: хоч на день, на один дай пірнути у душу невинну, бо нарешті збагнув, чий ти син, бо нарешті покликано: сину. Але сниться тобі: серед нив — сива ягідка. Стоїть, наслухає: б’в копитами здиблених днів той, хто справді тебе породив, той, хто замисел Господа зяав.