На ту стаєньку вийшов я вночі. За мною — голий ліс. Пора — квітнева. Та зацвіла вже гілка черешнева й світила, заховавшись у кущі. Ще не розвився бук, тому сліди під лісом дуже давнього обійстя лякали… Але місяць розповився, й черешенька шепнула: “Підійди”. Маржина в стайні зроду не була: ховає у смереці дух маржина — почув би. Лиш гора старого сіна давним-давно під стелею лягла. Від місячного світла треться — геть старе, прозоре аж… На ньому плями темно-червоні. Звідки? Може, смерть?.. Я бачу ями, вдавлені тілами. А ось важкий, безумний слід руки — немов не відпускає тінь від зброї!.. Де запах сіна, поту, крові, хвої? Невже пройшли віки? Ліс відступив за гору. І тоді у місячному сивому промінні відкрились зору древні, скорбні тіні — у сіні пропливли, як у воді. Ліс віддалявся запахом коня. І раптом — іскри птиць! Які в безумців важкі й самотні голови!.. Стерня слів, що вповзали в землю: звук у звуці, — сколола це повітря неживе, роздерши й листя темні оповитки… З небес чи з-під землі? — не знали, звідки луна її, вигострюючи, рве й потоком лиже, в пізній глибині одягши шкуру мерви неживої на запах сіна, поту, крові, хвої… І я заплющив очі. І в мені — немовби світло первісне, коли крізь воду наче дивишся… Уздріти, здається, можна все, хоч все розмите. Жовтіло, мабуть, місяцем повите лице, жовтіли руки із імли й тінь на воді, така — вже наче йдуть усі! Звелися наче, плачуть наче в утробній тьмі, де кров і піт живуть, і плач живе, коли ніхто не плаче.