Чому не намалюєш дарабу останню? – прошуміла під хатою Черемошем вісімдесятого. Чому не намалюєш останні праліси? – ти знав їх. Ти знаєш: ніколи полотно не буде вищим від снігу дитинства і голоснішим від нього опівночі, коли спали покотом на підлозі люди далекі, бо ліс повалили і обвішали всю піч, хату всю мокрими онучами, і говорять – бояться не наговоритися, і ждуть не діждуться кулеші, бо ти вибіг по воду і не можеш до хати зайти, застиг коло порога у снігах – наче пропускаєш мертвих… А там таке потішне вигадують – від реготу стеля падає, ґражда валиться!