Я прокинувся в серпні
з холодних космацьких отав…
І в багряному Києві як би мені не жилося,
це неспинене місто дитинства твого –
як волосся,
я над росами вгледів
і в росах космацьких зібрав.
Наче буковий ліс,
я під ранок шепочу: “Не плач…”
Я нагадував блазня і сном,
і премудрістю лісу…
А на жовтому склі тебе
знову закутало місто –
все із літер малих,
як гарольд, коли йдеться про плащ.
Теплі камені осені.
Ранок! – на запах, на гул.
Плечі голі, як сіно…
І видно ж тебе – на півсвіта!
Ти на вранішнім вітрі лежиш…
Ти лежиш розповита,
як роса!..
Так лежиш ти одна,
з тих, що знав і забув.
…Та невже не притулю ніколи
до жовтих озер
два листки?..
Все летять,
пропадають у леготах, стуках
на світанку,
коли доростаєм до тих,
що на буках…
ніби вчора…
Ще тепле каміння
плечима повзе.
Що ж, ми в серпні живем.
У повітрі, де кожен згорав.
Тут багато від кожного.
Тільки під ранок не досить…
Втім, це, може, тому,
що душа на світанку попросить…
І такої попросить –
з холодних космацьких отав.
