Йшов господь колись по полю І впав край дороги. Підняв його бідний старець, Поставив на ноги. — Хто ти будеш? — бог питає. — Старець я, мій отче. — Так проси тоді у мене Чого душа хоче.— Поклонився в ноги старець І сказав: — Спасибі. Я потребу відчуваю У насущнім хлібі.— Бог підняв свою десницю, І у ту ж хвилину У руках побачив старець Золоту хлібину. — Прощавай,— господь говорить.— Хліба з тебе досить? — Ні, мій боже, дай ще й масла,— Скромно старець просить.— Бог підняв десницю знову, І з’явилось масло. — Дай ще й пива,— просить старець.— Буде все прекрасно.— Випив пиво старець бідний, Глянув богу в вічі: — Ти зроби мене молодшим Вдвічі або втричі. Бог підняв свою десницю, Глянув мудрим оком — І зробився бідний старець Парубком високим. — Дай же, боже,— скрикнув старець,— Душеньку потішу: Ти пошли мені ще й жінку Якнайкрасивішу! — Бог підняв святу десницю — І явилась діва, Гарна спереду і ззаду, Гарна справа й зліва. — То зроби ще,— мовив старець,— Щоб ця діва мила Тільки мною любувалась, Лиш мене любила. Не могла щоб покохати Більше вже нікого.— Бог нахмурився: — Не можу. Не зроблю такого. Неможливого ти просиш, Бісова личина: Це була б уже не жінка, А пеньок з очима…