Сам не знаю, звідкіля Саву Вареницю
Швидкокрилим літаком занесло в столицю.
Днів за два чи то за три влаштував він справи
І заскочив у кафе «Українські страви».
— Дайте,— каже,— мені борщ, щоб була квасоля,
Помідори і буряк, сало й бараболя.—
Молодий офіціант посміхнувся: — Просим! —
І за мить з’явився борщ в Сави перед носом.
Серед скалок золотих плаває перчина.
— А сто грамчиків дасте?
— Ні,— сказав хлопчина.—
Не заведено у нас подавать напої.—
Сава носом крутонув: — Теж мені герої…—
Борщ ліниво помішав і, зітхнувши важко,
Обережненько дістав із кишені пляшку.
Під столом налив, нагнувсь, смиконув чарчину,
Ложку — хап! — і затаскав в рот собі перчину.
Закрутився, зашипів, замахав руками.
Підбіга офіціант.
— Що,— питає,— з вами? —
Але Саві розмовлять з хлопцем неохота.
— Цить! — шипить.— Кафе згорить, як роззявлю рота!
