Ми із кумом полювати ідемо. За плечима по рушниці несемо. Кум говорить: — Вбити зайчика — не клас. От би вовка тарарахнути хоч раз! Тут він раптом заїкнувся і замовк. Бачим — суне по дорозі сірий вовк. Я приклався, кум приклався — тільки р-раз! Кум — лівіше, я — правіше… Тьху на нас! Вовк помчався по долині, по горі Та й сховався біля яру у норі. Ми із кумом над норою сидимо І нараду виробничу ведемо. — Лізь у нору,— тихо кумові кажу.— Схопиш вовка, я тягти допоможу.— Кум хитрує: — Я б з охотою поліз, Та боюся — він хапне мене за ніс. А без носа як на світі проживеш? Не понюхаєш нічого і не чхнеш… — Що ж,— кажу,— тоді полізу, значить, я… Вовчу шубу жінка матиме моя. Лізу в нору, бачу — світяться вогні. То очима вовк підсвічує мені. Він гарчить, і я по-вовчому гарчу. Лізу глибше і рушницю волочу. Тут двостволка випадково як пальне! Оглушило громом вовка і мене. Сидимо ми разом з вовком у диму. Мені важко, та нелегко і йому. Кум у мене теж відважний чоловік. — Відповзи,— кричить знадвору,— трохи вбік! Підбери плече і руку під стіну, Я прицілюся гарненько та пальну! — Він рушницю глибше в нору просува. — Де там вовкова,— питає,— голова? — Та як гахне, як торохне із обох! Дріб ударив перед носом, як горох. Кум гукає: — Амба вовкові! Бери! — Я незчувся як і вилетів з нори. А за мною вовк на волю як стрибне! Став і дума: їсти кума чи мене? Я прикладом по зубах його — торох! Вовк зігнувся, похитнувся, впав та й здох… З шкури вовчої пошили ми шапки — І страшні тепер ми з кумом, як вовки.