Хтось Мухам набрехав, Що на чужині краще жити, Що слід усім туди летіти, Хто щастя тут не мав. Наслухались дві Мухи того дива (Про се найбільше Чміль гудів). — Тут,— кажуть,— доля нещаслива, Дурний, хто досі не летів! Покиньмо, кумо, Україну,- Нехай їй хрін! Та помандруймо на чужину, Аж до веселих тих долин, Де доля кращая витає І, може, плаче, нас ждучи… Зими там, кажуть, не буває,- Гуляй, безпечно живучи! — Так одна Муха-цокотуха Базікала з кумою вдвох,- Коли поглянуть на горох — Сидить Бджола та мовчки й слуха. — Здоровенькі були! — Обидві Мухи загули.- От добре, що зустрілись з вами… А нуте й ви збирайтесь з нами! — На це Бджола сказала їм: — Шкода! Я рідну Україну Не проміняю на чужину, Нехай се щастя вам самим.- А Мухи разом задзижчали: — Ось годі, не кажіть! Жили ми тут — добра не знали, Бодай би так не жить! Не то пани, дурні селяни — Усяке шкодить нам; Щодня таке життя погане,- Колись так буде й вам. — Ні, я сього не сподіваюсь,- Сказала їм Бджола,- Мені шаноба скрізь була, Бо я без діла не тиняюсь. А вам — Однаково, що тут, що там, Ви ні на кого не жалкуйте; Обридло тут — туди мандруйте На втіху павукам. Я про охочих до мандрівки Давно сказать хотів: Хто дома зледащів, Тому не жаль домівки. Діди мовляли їм колись: Ідіте, ринде, Куди інде,- Нащо ви нам здались? Там, може, вас не знатимуть, То й риндою не зватимуть.