Колись жила Госпоженька старенька, Багата і скупенька, Два віки б то, чи що, хотіла жить; Ввесь день клопочеться і не приляже, Вночі не переспить. “Ви б заспокоїлись,— було хто-небудь скаже.- І докіль турбуватись вам? Нехай би вже унукам та синам”. Бабусенька була розумниця велика, Усе було одно твердить: “Давненько сказано: своя рука владика. Мене вже, серденько, не вчить”. Були у неї дві Челядки; Трудненько було жить, Обридли їм бабусині порядки — І у неділеньку приходилось робить; Не те щоб погулять,— нема коли й заснути, Як добрі люди сплять; Се б від такої тяжкої покути Хоч куди видно утікать; Поляжуть спать — не вспіє сон присниться, Госпоженька вже й гомонить: “Вставати час! На світ благословиться! Вам тільки б спать, а діла не робить”. У хаті півень був, здоровий та горлатий, Челядкам він спокою не давав, Раніш усіх заходиться співати, Неначе панії, він щиро догоджав. Прийшла Челядкам думка злая, Щоб ворога де-небудь діть: Притихне, мов, яга старая, Пізніше буде їх будить. “Де півень? Де? — Госпоженька питає.- Уранці був, недавнечко співав… Шукайте! Може, він в чужім дворі гуляє! Догляділи?! Ви й раді, щоб хто вкрав!” Челядки бігають, неначебто шукають, Хазяйку, сміючись, вони перекривляють: “Уранці був! Недавнечко співав!” А півня й слід пропав. Не довелось Челядкам довше спати, Дурна надія — вийшло гірш: Хазяйка ремствує, щоб часу не втеряти, Будить їх стала ще раніш. Старії люди правду кажуть: Два хитрих мудрого не переважуть.