Хазяїн сіяв овесець; Була у його нивка невелика. От бачить Шкапа та й базіка: “І на який се він кінець Овес у полі розсипає? Мабуть, і сам гаразд не знає… А я чувала, та й не раз, Як про людей гукають всюди, Що люди розумніші нас… Кий чортів батько — брешуть люди! Який тут розум — землю рить Та розкидать пашню без діла? Неначе нікуди подіть… Стрижчаті б дав, то й я б поїла; А хоч індикам, хоч качкам,- Усе б було видніше нам, Що робить він хоч трохи гарно І що пашні не втратить марно… Або нехай би й заховав — Сказали б, що скупенький став… А то — що зробить — все дурниця, Вже аж не хочеться дивиться!” Минуло літо, після жнив Овес Хазяїн змолотив І Шкапу ту, що вередує, Він і шанує, і годує. Так інший здуру неборак Над божим ділом вередує: “І се не так, і те не так, Чого се сонце дуже гріє Або не відтіль вітер віє…” Головонька його дурна Того й не зна, Що бог нас лучче розуміє.