Мати утопче стежку, на базар ходячи, виносить же того молока, щоб було з чого донечці одягання справити, аж поки одного дня донька не вріже косу, щоб заспокоїти матір: “Мамо, я ж не на вік іду, я ж іще повернуся” – виллє молоко з глечика в ямку, сама влізе в порожнього глечика – так мати й віднесе доньку на базар тією ж утоптаною роками стежкою. Понесе одягненою гарненько у домашній одяг: у хусточку з полотенця вишневого садка, у спідничку із пілки квітучої луки, у сорочку, прикрашену по рукавах квітами з городчика, а принесе на базар – дитина гола! Хоч і спало дорогою, а зуміло ж роздягтися, одяг свій крадькома повикидати, що й мати не побачила, – доведеться тепер в усе міське одягати. Віднесе мати доньку на базар та й продасть. Чи продасть, чи так віддасть, та відтоді стане доньку додому чекати, вістки хорошої від доньки дожидати. “Зозуле,зозуле, пташко сіренька, що так сумно куєш у садку, чи ти не за доччиною косою прилетіла?! Відкриє мати скриню, дістане доччину косу, віддасть її зозулі. Але, ні, не хотіла зозуля доччину косу дочці віддавати, а сама перукою доччину косу стала носити. “Зозуле,зозуле, пташко сіренька, не літай по світу, не куй сумно по садку, приходь до мене дочкою жити – будемо укупі плакати!”