Квітка ховається за квітку, грається з глядачем у піжмурки, не з’являється доти, поки її не назвеш: “Ти, квітко блакитна, що в’єшся все вгору та вгору, твориш своїм цвітінням перед очима стіну, тоді вже й не знаєш, чи то квіти, чи небо – кручені паничі”. І кручені паничі з’являються з-поза неназваних квітів. “Ти, квітко блакитніша, що ростеш при дорозі, подорожніх виглядом своїм звеселяєш, проводжаєш ідучих із поля помахами блакитної хусточки – волошка”. І волошка виходить із-за спин інших квітів. “Ти, квітко найблакитніша, що стелишся низенько по землі, щоб і мертві небо побачили – барвінок”. І барвінок цвіте з-поза невідомих квітів. Для тих, хто не знали їхні назви по-українському, квіти не існують: для чужинців, які пильно стежили, як малярка водила пензлем із набраною ультрамариновою фарбою, на полотні – квіти були непомітні: тільки пензель торкався полотна, як фарба щезала, усотувалася в полотно, як молоко крізь цідилок – біле полотно, та й годі, а перед ним жінка з наполоханими очима, водить сухим пензлем по поверхні полотна. Малярчине заняття покваліфікували як непрактичне і таке, що не має сенсу, хоч і не вороже для них, тому залишили її в спокої. Та варто було малярці назвати квіти їхніми іменами, як вони стали рівненько за тином, як пустотливі діти, і зацвіли блакитне.