(хатня інсценівка 33-го року) Мати натопила піч, вигребла жар кочергою під челюсті, вимела чистенько черінь помелом, узяла у руки дерев’яну лопату, ніби зібралася саджати хліб у піч. Та ні з чого хліба спекти – муки ні на пучку, ні з чого їсти зварити – картоплі ні картоплинки, капусти ні пелюстки, крупи ні пшонинки – нічого їсти, нічого їсти, нічого їсти, скоро вмирати, всім умирати, діточкам з опухлими від голоду личками умирати, та як дивитися на їхню повільну смерть: на видовженого у безкінечну нитку додихаючого пташенятка! “Давайте гратися у Телесика: я – буду Зміючкою Оленкою, ви – дітки мої ріднесенькі – Телесиками”. Каже вона найменшенькому: “Сідай, Телесику, на лопату!” Найменшенький поклав на лопату руку. “Та ні-бо: сідай зовсім!” “Мамо, хоч ваше обличчя і не біле, а зелене, як у Зміючки Оленки, але ж сорочка ваша вишивана нашими вишивками: таких квітучих рукавів ні в чиєї мами немає!” Стоїть Зміючка Оленка коло печі і, як мати, ріжком хустки сльози утирає, каже середульшому: “Сідай, Телесику, на лопату!” Середульший поклав на лопату голову. “Та ні-бо, ні! Сідай увесь!” “Мамо, ми не Телесики – ви ж знаєте наші імена: я – Михайлик-слухняний-хлопчик, я – Петрик-піди-позич-жару-у-сусідки, я – Василько-принеси-водички-з-криниці”. Стоїть Зміючка Оленка коло печі, крізь сльози слова мамині жалібні промовляє, каже старшенькому: “Сідай, Телесику, на лопату!” Старшенький поклав на лопату ногу. “Та ні-бо, ні, не так!” “Мамо, не повертайте нашого золотого човника назад: ми уже побрали у руки срібні весельця – ми уже пливемо далеко по велику рибину!” Кинулася мати від Зміючки Оленки діток своїх ми уже побрали у руки срібні весельця – ми уже пливемо далеко по велику рибину!” ріднесеньких рятувати: і найменшенького Михайлика, і середульшенького Петрика, і старшенького Василька – обійняла руками, як гусочка крилами. Полетіли.