“Мабуть, на небі звісно стало (Про себе Віл в кошарі гомонів) Про те, що ввесь мій вік я все за двох робив Да й витерпів-таки чимало — Що в плузі силковавсь, копиці волочив, Із ранку у ярмі до півночі ходив, І ще щодня бував і битий! Хазяїна не раз я проклинав,- Тепер зовсім не той хазяїн став: У мене вдовіль їсти й пити, Несуть мені і солі, і крупів, Овса і висівок; наїстись трьом би стало”. Аж тут хазяїн шасть у хлів І, взявши за роги Вола, під ніж повів, Бо, сказано, його годовано на сало. Ти змалку так любив мене, як пугу пес; Чого ж так лащишся тепер до мене, Йване? Чи знаєш, що, як ти чоломкаться ідеш, Чогось мене морозить стане.