На дубі сидячи, Зозуля куковала: “Що за годи тепер, зовсім не можна жить! Одколи, як тепло вже стало, А гусені нема, черви зовсім так мало. Прийшлось із голоду хоч у кулак трубить”. “Нащо вам так квилить, мій Боже милий? — Снігир Зозулю перебив. — Коли б я мав ваш стан і сили, Оцю я погань би не їв, Щоб сей да той мене, коли б я не доскочив Собі щодня шматок м’ясця. От кобець — менший вас, а їсти як захоче — Летить і душить горобця. Зате він з голоду ніколи не нудився”. “Дурний! дурний! а в школі вчився! — Зозуля Снігиру в одвіт. — Замісто горобця я з’їм жуків десяток Да гусені, черви десятків три в наддаток І все-таки наїмсь; зате спитай ввесь світ, Яка Зозуленька? Всі скажуть: птиця славна, Живе собі, як панна, Гуляє у садку, нічого не псує, По гілочках намистечко кує, Да скілько літ кому прожить віщує; Нехай же здумаю… да що тобі й казать! Хоч злидні в пір’ї обідрать, Ввесь птичий рід зарепетує: “Зозуля м’ясо жре, Зозуля хищний птах! Троха чи не бажа вона Орла із’їсти!” Прощай тогді, моє життя в садах! Прийшлось би утікать хоч за море безвісти, Так лучче ж тута жить да зводить черв’ячків”. Хто хоче полюбить суддю грошозаплода, Про його розпитай панів, А не питай у простого народа.