“Я знаю, Марусе, дівочу натуру! — Так мати старая казала дочці, — І я дівовала, була молодою (Тоді парубки все були молодці!) — На грищі співала, на досвітках пряла, На улиці часом до світа гуляла… А бувало стане скушно, Серце ниє та болить, В грудях важко; плачеш, плачеш… Божий світ не веселить!.. У садку пташки щебечуть, По степу цвітуть квітки; Як послухаєш, як глянеш — Плачеш бозна од чого!.. І знати не знала, чого я бажала! І все було, доню, я так сумовала, Поки твій отець мене кохати не став, Поки з моїм любим нас піп не звінчав… Кинь лихом об землю та будь веселенька! І думає дочка, схилившись до неньки: “Чом досі мене ще ніхто не кохав?..”