Охріме, дядечку! будь ласкав, схаменись: Ти чоловік і з хлібом, і з волами, І грошики у тебе завелись — Який тебе лихий ізніс І побратав з панами? Покинь їх, хай їм цур! і з ними не водись. А то коли к тобі ні заверну у хату — Ти з благородієм сидиш запанібрата, І чарка катержна гуляє по столі. Чи то в село лихий примчить якого Паничика, мовляють, судового — Та сарана живе на твоєму добрі. Або і возний сам, червоний, ніби квітка, Деньків по п’ятеро кружляє у тебе; А коней-калічі повнісінька повітка Твоє сінце скубе. Тим часом хліб давно у полі половіє; Його і птиця б’є, і вітер марно сіє; А дядько мій ґуля! З письменними по чарці да по парці, Останній шаг витрушує шинкарці. Рівняться з ними нам сам Бог не позволя: То, сказано, — пани, щоб день у день гуляли, А ми, неграмотні, щоб хліба заробляли. Охріме! не зробись сміховищем села, Покинь, кажу, панів, водиться з ними годі! Ось слухай. У мене недавно на городі Червона Рожа зацвіла, І треба ж, на біду, край неї Хміль пустився! Іспершу гарно страх з сусідкою він жив. Дивлюсь, аж приятель за гілку зачепився, А трохи згодом глядь — всю Рожу оповив. І бідная вона змарніла, Поблідла, далі пожовтіла; А проклятущий Хміль, як рута, зеленів.