Минулися гречанії жнива; Семен натяг кожух на плечі; Тепло пройшло, дітвора лізе к печі, Замерзло поле скрізь, рілля, стерня, трава Сніжечком біленьким припала. Бідашний Степ став сумовать; Пташки, що влітку так співали, У ірій вже поодлітали, І тілько край ставка оставсь табун Утят. Чи крижні то були, чи то були чирята, Про те нам байдуже, а сила тілько в тім, Що Степ іще не був пустий зовсім; Дивлюсь, було, знялись з води Утята, Закахкають і ну Степом кружлять, І видно все-таки, що сеє не пустиня, Аж ось уже й вони летять. “Куди вас враг несе до гаспидського сина! — Почав Утятам Степ казать. — Хіба ви хочете мене покинуть? А я ж вас літом годував, І просо, і овес, і гречку вистачав; Без вас хіба мені з нудьги сказиться?” “Улітку на тобі усякий хліб стояв; На себе глянь тепер, який ти сивий став: Останній колосок холодний сніг сховав, І нічим нам біля тебе живиться; А голод за що нам терпіть?” — Сказали Утята і ну швидчій летіть. Чи знаєте ви сивого Кондрата? Женивсь на дівці він, та й мусить ще кричать, Що жінка щось його глядить не дуже хати. Мабуть, що упада їй діду одвічать, Як сивому Степу одрізали Утята.