“Мабуть, нема уже на світі правди! Мабуть, вона уже за море утекла! Чим я од Муцика поганший, справді? А пані те щеня учора привезла, Сьогодні вже йому і дзвоник почепили. Да як моторно він бряжчить, Як Муцик, бубличком задравши хвіст, біжить Та гавкає на мир щосили!” — Так навіжений Цап на ввесь окіл гукав. Хазяїн, річ таку почувши (А по-цапиному він дещо розмишляв), Йому дзвінок на шию намотав. Здурів скажений Цап, ріжки назад загнувши, Махнув борідкою, замекав, заскакав І геть-то честію такою запишнився, Да швидко став їй і не рад: Бо тілько Цап стрибне у панський сад, На шиї дзвін дзень-дзень! — народ заворушився, І гостя втришия в кошару мусять гнать. Прийшлось бідасі пропадать. Пройшло йому те врем’я, що, бувало, Майнув де здумавши, куди б то ні попало, Поїв, пообгризав — і слід пропав, А вибіга і долинки, і гори, Де був — то пожививсь; ніхто того не знав. Еге, я правду вам казав: Нащо було Паньку прохаться в прокурори!