Покинувши ліси свої, Сорока в город полетіла. Там по садках тинялася без діла, Довгенько по гаях не бачено її… Всі думали: пропала Білобока,— Аж ось — сусіль!1 — вернулася Сорока! Вернулася і зараз крик такий Вона зняла, що ліс озвавсь луною: «Сюди! сюди! злітайтеся мерщій! Послухайте! До вас я з новиною!» От стрепенувся ліс, летять пташки, Летять великі птиці, Орли, і Соколи, Зозулі і Шпаки, Тихенькі Солов’ї і гомінкі Синиці. Злетілися, посіли на гіллі — А що то скаже їм та городянська штука? «Послухайте мене, великі і малі!— Озвалася вона. — Є в мене вам наука. Ну, де ви живете? Що знаєте, дурні? Самі все лісові пісні Співаєте, як і співали! Покиньте їх! Не ті часи настали: Тепер путящий спів Не тут, серед гаїв,— Ні, тут дурні патяки,— А в городі — отам співаки!.. Отам пісні… Навчилась їх і я… Вже годі слухать Солов’я, Послухайте мене,— співання ж бо яке!.. Скреке!.. скреке!.. скреке!..» * Вона ще довго скреготіла, А далі Шпак на те загомонів: «Та ну бо вже! Не буде діла! Ми це од тебе чули спів, А іншого, як ти не вміла, То й город не навчив. Була ти й будеш скреготуха,— Чого ж ти нам дратуєш уха Та бешкет робиш на ввесь гай? Хай кожен так собі співає, Як хто зуміє і здолає,— Усяким співам волю дай, То й буде в нас співучий край!..» 1889.VII.17