А що ж оце, Андрію? Яку там веремію Підняв ти на Веренститут? Питаємось: де ти? Чи тут? А ти — на перелоги, Знай, охкаєш, задравши ноги! Та вже як не міркуй, А сам на себе пожалкуй! Не раз, не два заплачеш, А дива більше ти такого не побачиш. От! Як розставили в світлиці всі цимбали, Так на шістнадцять рук метелиці й заграли, А тут скрипки й дудки, Сопілки й кобзи всі як нам заголосили, Та в мідні тарілки Як брязкнули, загромотіли, То будь я песький син, Коли в світлиці хоч один Усидів на ослінці! Та вже й придумали йому гадючі німці! А їх-то, бачиш, два брати: Адже ж їх знаєш ти! Отже ж, й умовились: “Ти,— каже,— все руками, В світлиці понад панночками, Як будуть грать — махай!” “Ну, сількось і нехай! Та ти ж з дівчатами співай”. Отож вони як стали, То так із ним і заспівали: “Місяць в хмари закотився, Та й стало темненько. Чого ж Петро зажурився І болить серденько? Не ховайся до півночі, Місяцю червоний! Не виплакуй свої очі, Козаче моторний! Тече річка все тихенько І моря шукає: Ой так і моє серденько До жінки здихає!”