Последний экзамен, произведенный мною воспитанницам Полтавского института в январе и феврале 1854 г. У Полтаві, в славнім місті, Будинки біліють; В тих будинках дівчат з двісті, Як мак, червоніють. Вовтузяться ж ті дівчата, Та не з парубками: На лавочках, пташенята, Сидять над книжками! З стембулкою в пальченятах Стих свій у часловці Промовляють, ластенята, Аж тріщить в головці! Чого ж взялись так дівчата За той стих в часловці? Щоб погладила їх мати Гарно по головці! Хто ж їх мати? Хто родина Об їх печалиться? Їх родина — Україна, А ненька — цариця. Гребе квочка на сміттячку, Курчаток скликає; Кличе й ненька сиріточку, В світлицях ховає, Няньчить її й доглядає, Одверта, що шкодить, Обчісує й одягає, До глузду доводить. Чкурнув поштар до цариці З лепортом щосили, Що панночки в товстій книжці Вже стих свій довчили… Ну! чухрай же й ти, Гулаче, У Харків щомога; Там з дітками жінка плаче,- Жде тебе небога!