Послухав жінку Та взяв на перемінку Пістрявії із Харкова штани, Так, отже, бач,- Хоч сядь та й плач: Щось не вподобались Йому вони! [1] І осміяв, І ошпував, Мережані штани, на всю Полтаву Ні за що ні про що пустив у славу. Коли б то ж вже сам тільки Він, То й сількось. Вже б — байдуже! А то й Вона, ізлізши на ослін, Розкудкудакалась щось дуже Та над Петром ну реготать, Петра на глузди піднімать! Чарки й пляшки, шклянки перетовкла від сміху, Розхлюпала на скатерть сирівець… Тоді, злякавшися, та навпростець, Ну, драла!.. під свою махнула стріху! __________________ [1] — Він і Вона — подружжя Лонгінових.