Балада “Нуте, хлопці! швидко, шпарко! Музики, заграйте! Гей, шинкарю, гей, шинкарко, Горілки давайте!” Ріжуть скрипки і бандури, Дівчата гопцюють; Хлопці, піт аж ллється з шкури, Коло їх гарцюють. Бряжчать чарки, люльки шкварчать, Шумує горілка; Стук, гармидер, свистять, кричать, Голосить сопілка. Пан Твардовський в кінці стола З поставця черкає. “Гуляй, душа! тра-ла-ла-ла!” — На ввесь шинк гукає. В батька й матір отамана І громаду лає; Скрутив жида, як гамана, Ще й усом моргає! Сікнувсь улан — він вздовж його Шаблюкою тріснув. Улан — тю-тю!.. га-га!.. го-го!.. Зайцем в кутку приснув. Взяв набакир писар шапку, Пан грішми забрязкав. Аж гульк! писар — верть в собаку І на всіх загавкав. А шевцеві пан Твардовський В такі знаки дався, Що, мабуть, із час московський Барилом качався. В ніс втеребив дві бурульки; З бурульок, мов з кухви, Б’ють під стелю через рульки Джерела сивухи. Б’ють джерела… пан-гульвіса Кухоль підставляє; Аж зирк в кухоль! — що у біса? В’юн на дні іграє! “Дух святий; миряни, з нами! Вилупіть лиш баньки!” В’юн утік, а цап з рогами Вилазить із склянки. Мекнув, мов його родимець Почав мордувати. Та й стриб в комин; аж гульк — німець Стоїть серед хати! Ніс — карлючка, рот свинячий, Гиря вся в щетині; Ніжки курячі, собачий Хвіст, ріжки цапині. Дриг ногою!.. Круть ріжками!.. В пояс поклонився: “Ну, Твардовський, час, із нами Щоб ти розплатився! Гуляв єси, верховодив, Усім взнаки дався; Дівчат дрочив, жінок зводив, Над всіма знущався. Чого душа забажала, Мав всього ти стільки!.. Курей, ковбас, м’яса й сала, Бочками горілки. Нагрів і нам ти чуприну, Як сам здоров знаєш: Окульбачиш, мов скотину, Та всюди й гасаєш. Годі глузувать з чортами, Слова — не полова. Чи забув, яка між нами З тобою умова? Лиса гора… бритва… палець… Паперу під карти… Гайда в пекло!.. Кров на смалець,- З чортами не жарти. В письмі стоїть, читай сміло: На кагал бісовський З начинкою душу й тіло Одписав Твардовський. Служить йому чорти мають (Так прийшлось в умову), Поки в Римі не піймають, Амінь сьому слову! Що тепер, Твардовський, буде, Про те в пеклі знають: Сю корчму хрещені люде Римом називають”. “Бач, чортяка!., бач, падлюка!.. Як умудрувався! Се вже, бач, німецька штука,- Твардовський озвався. Та вже ж чи йти в пекло справді, То й підем, байдуже! Але й ти роби по правді І не чванься дуже. Заглянь в контракт свій зі мною,- Яка там умова?” “Ще три штуки за тобою; Витнеш — ні півслова!” “От, бач, висить над дверима, Завбільшки із цапа, Перед твоїми очима Мальована шкапа. Нехай шкапа підо мною Огиром гарцює; Нехай крутить головою, Стриба і басує. Ти тим часом піску в жменю: Гарапник трійчатий Сплети з піску, як з ременю, Коня поганяти; Ще ж попасать коня треба, Стать на одпочинок: То вже, гляди, щоб, як з неба, Вродився будинок. Будинок з лушпин горіха, Отам за байраком; Із борід жидівських стріха, Цвяхована маком. От і гвіздок на починок Чверть ліктя завдовжки. По три в кажду вбий з мачинок, А менше — ні трошки”. Біс перистий свиснув, кляснув,- Аж кінь вже басує; Батіг з піску в руці ляснув… Твардовський сумує. Скік в стремена, давай драла… Аж що за одмінок? Стріха в хмарах заблищала, І стоїть будинок. “Виграв справу! Бач, псяюха, Задихавсь, мов скажений. Ну, тепер скупайсь по уха В водиці свяченій”. “Змилуйсь, свате, я в сій зроду Лазні не купався”. Скорчивсь, зморщивсь — шубовсть в воду Та й назад порвався. Захлинувся, чхнув і приснув, Тричі закрутився, Тричі тупнув, тричі свиснув, Аж шинк затрусився. Хмара, як ніч, налетіла, І сонце сховалось; Галок, круків, ворон сила На стрісі зібралось! Крукають, кавчать, мекечуть Всіма голосами: То завиють, то шепечуть, Бряжчать ланцюгами! “Ну, Твардовський, другу справу Виграли чортяки!” “Не кваптесь лиш: ще на славу Втру я вам кабаки. Куц програв, куц виграв справу. Ще як доведеться. Виграй третю,— глянь на лаву: Що тобі здається? Цмокнись з жінкою моєю, Вона твоя буде; Як я жив на світі з нею Про те знають люде. Будь ти їй за чоловіка (Остання умова). Присягайсь любить довіка, Та тогді й ні слова! Нехай піп вам руки зв’яже, Тепер, по сій мові, Люде добрі, що чорт скаже,- Бувайте здорові!” А чортові не до соли: Хвостиком киває, Ніс скопилив, мов ґринджоли, І дверей шукає. Стриб по хаті, хап за клямку, Твардовський — по пиці, Трісь по гирі — розбив склянку І горщик з полиці. “Ей, не бийсь,— кажу,-— Твардовський! Гвалт, рятуйте, люде! Бо вилаю по-московській,- Сором слухать буде”. А тим часом скік к одвірку — Ну цапом стрибати! З прогонича зуздрів дірку — Та й шморгнув із хати. “Ой, держіть, ловіть псяюху!” — Усі загукали, А псяюхи нема й духу: Поминай, як звали! “Жінко люба, годі плакать,- Твардовський озвався,- Хотів з чортом вас посватать,- Та й чорт одцурався. Мабуть, всі чорти — бурлаки, Та ще й розум мають, Знають, де зимують раки,- Од жінок втікають. Може, в пеклі інше діло, В нас сього немає: Жінка гризе душу й тіло, Мужик попиває! Нуте ж, хлопці, швидко, шпарко! Музики, заграйте! Гей, шинкарю! Гей, шинкарко! Горілки давайте!”