Були руки і ноги в соняшника, Було тіло — шорстке і зелене. Він бігав наввипередки з вітром, Він вилазив на грушу І в пазуху рвав гнилиці, І купався коло млина, І лежав у піску, І стріляв горобців з рогатки. Він стрибав на одній нозі, Щоб вилити з вуха воду, — І раптом побачив сонце В золотих переливах кучерів, У червоній сорочці навипуск. Воно їхало на вельосипеді, Обминаючи хмари у небі… І застиг він на роки і на століття У золотому німому захопленні: — Дайте покататися, дядьку! А ні, то візьміть хоч на раму Дядьку, хіба вам жалко?! Поезіє, сонце моє оранжове! Щомиті якийсь хлопчисько Відкриє тебе для себе, Щоб стати навіки соняшником. “Літературна газета”, 15.9.1961