Ця мить — уже моя. Ніхто й ніколи не відбере у мене цеї миті. Над садом білим пурпурове коло жахтить і ллється крізь багряне віття. Не буде місця іншого ніде, не буде часу іншого ніколи. Люби мене під цим багряним колом! І смійся, смійся, смійся, поки день! День для кохання, день для боротьби, день для труда, для захвату і злості. День для екстазу творчості, для росту. День холоду і день вогню в собі. О, я люблю, коли цвітуть жоржини. Як сяє тиша в ту пресвітлу мить, коли я — християнка і дружина, коли я — вся ласкавий, добрий мир. Стою, легка і світла, як роса. І ріки тиші по землі проходять. Хай буде мудрість і спокійна врода, Хай буде згода й сонячна яса! Кругом чола струмує світло синє. Лице моє: як сад. І білосніжні після дощу осипалися вишні. Автопортрет у білому. Ірина. Але й люблю, коли жахтить в мені заграва люті. І до бою зводить. Тоді я — єретичка на вогні, тоді я — відьма, опір і незгода. Стою, висока — гнів-бо мій крутий! Перед очима стяг палахкотить. Хай славляться вогонь, і боротьба, і опік ватри на моїх губах. В руках тримаю меч свій і дитину. Сміюсь! А від червоного плеча червоні коси, тліючи, сичать… Автопортрет в червоному. Ірина.