Хрипить динамік на базарній площі. Над ним іде приский циганський дощик. І ні душі. Лиш кури, мухи, кінь. Клавіатура сонної ріки. Зелений вулик. І червоний вулик. І весело тут сивіти траві. А я кудись ішла, та вже забула. І сіла слухать бджіл пшеничний дзвін. Був теплий світ, і ця старенька лава у лопухах, і вівсюгів срібло. І так було мені на світі славно, як ще ніколи досі не було. Все раптом стало радісно і просто. Нове чуття? І подив: це мій світ? Немов із серця зсунулась загроза, а з тіла знято ношу сотень літ. Хитнулась квітка. Бджілка сполошилась. І хтось спокійно проказав: “Звершилось!” Я здивувалась. Як же це? Без грому? Ба навіть без повісточки? Вночі? Був Суд Страшний – закритим, тихим, скромним. Ніхто не знав. Хіба одні сичі. А від городу потягнуло кропом. Розпатлався чорнобил на межі. Усе скінчилось. І скінчилось добре. О перший день людей, трави і бджіл! Дрімає коник на базарній площі. Над ним іде приский циганський дощик. Курить велосипедником хлоп’я. Ніхто іще не знає. Тільки я…