От так місто! Ну і місто! За сто тисяч літ не з’їсти. І якщо ти з’їв будинок, чи крамницю, чи готель — не хвилюйся: дивом дивним з-під землі новий зросте. Там будинки — “подарунки”, ще й повнісінькі усі. Там рожеві з візерунком ходять вафельні таксі. Там і палаци, і брами, там солодке геть усе. Там сиропним водограєм заливається басейн. Там дахи із шоколаду, тротуари з мармеладу, там буфети і столи із халви і пастили. Навіть ліки тих країв Їв би, їв — не переїв. А мікстури їхні радо пив би й пив, як лимонади. А узимку скільки втіх! Лиш встигай підставить руки з неба падає не сніг, а солодкий білий цукор. А коли там град уже — з неба сиплеться драже. Як вперіщить! Як ушкварить — порожніють всі бульвари. Град іде! Рятуйтесь, братці! Хоч біда й солодка ця — та потому тортоградці ходять в гулях і синцях. Палахтять різноколірно їхні гулі і синці. На зефіровім подвір’ї скачуть кекси-горобці. Ось заходить пончик-сонце. Ніч бульварами ступа. Зазирає у віконце світлий місяць-марципан.