Це була звичайна вуличка. Липи. Лави. Квітники. Школа. Біля школи — “Булочна”. Блиск веселої ріки. Пофарбовані парканчики, і кульбаби, і коза, і морозиво в стаканчиках, і фонтанчик, і базар. Я ходила до дитсадика. А за мною — котик Лис. А в зелених палісадниках синьо півники цвіли. Пахло кропом з магазинчика, півень радісно кричав, а бабусі на ослінчиках колисали онучат. А дорослі все балакали про незрозуміле нам. І частенько мами плакали. Бо була тоді війна. Що таке війна — збагнула я в літній день біля ріки, коли небо затягнулося чорнохмар’ям літаків. І моя маленька вуличка спалахнула з краю в край — школа, біля школи — “Булочна”, двір, і липи, і сарай. Як будинки з криком падали в палісадники лицем! Я боюсь про це і згадувать. Я боюсь писать про це. Я живу на іншій вулиці. Знову мир. І тиша знов. В синім небі розгорнулися паруси новобудов. Та іноді серце все-таки озирається назад. Де дівчатко у беретику? Де фонтанчик? Де базар? Школа. Біля школи — “Булочна”. Сквер синичками дзвенить. Я зітхаю: рідна вуличка не вернулася з війни…