Осінній вітер… Птиця прокричить і змовкне. І туман обляже птицю. А я стою у білому плащі під чорним деревом, на котрім птиці сниться весна. І в листя грузнуть каблуки. І листя мчить із шерехом трагічним. «Чому з такою спрагою, з таким дитинством я дивлюсь тобі в обличчя?» — пита мене коханий. Крізь дощі пройшов трамвай, од холоду горбатий. І я собі наказую: «Мовчи! Ніхто на світі не повинен знати, що в цьому домі, повному досад, я не людина — я вікно у сад!» По світлій шибі котиться сльоза. І я страхаюсь радісно і грішно розкрить тобі зелені вікна в сад і потопити в білосніжних вишнях. Нема шляху з дерев моїх назад! Крізь цю бузкову, захмілілу павіть щодня благословлять тобі і славить мене — ВІКНО, РОЗЧИНЕНЕ У САД.