Знаєш, в нашім місті є новорічне ательє. В ньому шиють сови заметіль шовкову. Тут фарбують палітурки, і прикраси, і свічки, а сніжинкам і снігуркам тут золотять каблучки. Йшов по місту Кіт-Воркіт чорний, чорний, чорний. Зазирнув куди не слід, ще й вмочив куди не слід вуса, хвіст і морду. Зашипіли сови: “Брись!” Кіт чкурнув за браму. У вітрину подививсь і аж зойкнув: “Мамо! Чи це я? Чи це не я? Чи це кіт із дальніх міст? На всю вулицю сія золотий розкішний хвіст! Золоті вусища! Золотий носище! Це тепер не Кіт-Воркіт, а бери вище!” Вище, вище, на горище, по деревах, по дахах. Місяць вигукнув: “Дружище! Посвіти за мене, га?” Здивувались ліхтарі: “Чудеса, одначе! Замість Місяця вгорі світить хвіст котячий”. Ходить Котик між зірок, між хмарок, за кроком крок, темне місто осяває, і зітхає, й позіхає: “Скукота яка! Ні мишки…” Знудьгувався Кіт-Воркіт за дворами, за горищем, де прожив багато літ. І украдьки нижче, нижче, з хмарки — на підйомний кран, потім з даху — на горище. І блаженно: “От де рай!” Він тепер живе усмак. Утікає від собак. Їсть мишей, сальце краде. А коли покличе Місяць — він і вухом не веде: чули вже, мовляв, цю пісню. Може, так воно і слід. Небесам не личить Кіт. “Місяць краще!” — скаже всяк. Ну, а Кіт своїм хвостищем хай освітлює горище. Чи не так?