Дощ ішов, ріденький і смутний. Гірко пахли квіти в палісаді. Ні журби, ні злості, ні війни. А містечко. Скрипочка. І радість. Пахли дині. Вітер позіхав. Плакав п’яний. А ніхто не слухав. І ганяло курку в лопухах цуценятко із одвислим вухом. Дощ ішов, ріденький і смутний. Я ішла за дощиком весела. А за мною — хлопчик. А за ним — фіалковий слоник карусельний. Ось базар. І площа. І кіно. А дощик уже за рогом крапа. Дома в мене скрипка, і вікно, і руденька мавпа на канапі. Дощ — у плач, а я — у сміх, а слон — в сон пішов. В кіно хлоп’я побігло. Стало тихо. Навіть чуть було, як ліхтар сполохано задихав. Я ж у сміх зайшла, як в теплий дім, де мені судилося сміятись, і учити скрипку розмовляти, і крізь сміх на віях молодіть…