Сіріє в дзеркалі обличчя. Сплива донизу день за днем. Людинонько, благенька свічко, не захлинись своїм вогнем. Не обпечись вечірнім смутком сорокарічного лиця, коли у горлі стигне грудка і грудень стигне в криницях. Не задихнись в собі сама, коли струсне немилосердно тебе, мов градусник, зима і нуль свинцево стисне серце важким сатурновим кільцем, і роки ляжуть на лице, і тіло, втомлено й байдужо, обляже, як ганьбою, душу. Оте, зім’яте, мов тюльпан, що опадає в нас таємно, і все – донизу, все – доземно, довічно, вічно, спати, спать… Ми згодні. Ми не бунтарі. Ми просто (о печаль!) старі. Провівши синіх птиць у вирій, а друзів – в землю, серед зим – ідем надвечір містом сірим, і крізь чаклунське скло сльози, крізь сутінки і гострий щем – в глухій стіні – Зелена Брама! (Там – сад, там – синьо і багряно. Там – вальс під голубим дощем. Початок світу! Сміх. Роса. Рожевість вод, і скла, і тіла. І злет фіранок ошалілих). Я хочу в сад! Я хочу в сад! Та облітає з вій сльоза – і де та брама? Де той сад? Лиш повна втомою земною стоїть у сутінках (це я?) похила жінка під стіною, глухою, сірою, страшною. Стоїть. Недовго їй стоять.