Синок біжить в червоній сорочині на захід сонця, у рожеве поле. А я в ярку надибала ліщину і оббираю. Поле прохололо. І пахне житом, рідно, старожитньо, і в запах той мішається чебрець. І, щоб печаллю душу освіжити, встає над полем синій туманець. А пізні квіти ніжними очима простежують високий лет качок. Біжить синок в червоній сорочині — мій пізній, мій останній, мій мачок. Такі це неспівмірні величини: дитя і небо, хлопчик і земля! Біжить синок в червоній сорочині, мені вечірнє небо прихиля. Ї розчиняє — за дверима двері — у дні щораз дивнішої краси. Мчить завойовник часових імперій стернею, голубою від роси. І далину, і глибину, і простір — об’ємлю все. Я вхожа. Я своя. Бо мій малий синок, з лелеку зростом, притримав небо, щоб змогла і я ввійти за ним із кошиком ліщини, із оберемком тихих теплих трав, з веселими і добрими очима туди, де смерть уже не має прав. Лягає поле навзнак на спочинок. Ї просто в небо, мов маленький стяг, біжить синок в червоній сорочині. Не розбереш, де сонце, де дитя.