Я вся – суцільне серце. Тілом – світ. А серцеві ж потрібно битись, жінко. Я б’юсь, аж теплий лікоть у крові і синяки скипають на колінках. Так недоладно, друже, й недоречно влаштовані у нас діла сердечні. Один (дарма що лірик, що поет) – суцільне жорно або там – кастет. Ним хоч шляхи мости, ножі гостри. А інше ж – Боже! – навіть без кори. Без шкаралупки, і живе, тремтяче, безпомічне, мов виливок курячий, таке палке, дитяченьке, м’яке, що страшно доторкнутись чи поцьомать. Ти розумієш, що воно таке, – коли отим-от серцем та по цьому. О скільки ситуацій, варіацій, серцебиттів, задух і операцій! Цей тир барвистий (для яких комерцій?). Так гарно в нім, що в мить, коли курок лиш зведено – я (ціль! Суцільне серце!) знов істерично вірую в добро. І не питаю істини. Я знаю. Вона кива мені крізь цей туман – та, що усі серця своїм єднає і всі шляхи в своїй руці трима.