У сутінках душі моїй тривожно. Між цих смутних задимлених пожеж, між цих туманів розминуться можна з життям своїм і заблукать в чуже. У сутінках виходять з себе речі і роблять перший крок у безконечність Втрачає слово точність, жінка – вік, і не втрапля додому чоловік. Палають бари золотом пляшок, вогниться диму золота ганчірка. Знайти тут місце – як відкрити зірку. Іди додому, до своїх пташок, до марок, до сім’ї, що рибну юшку сьорбає із буденних тарілок. Та сутінками прищемило душу – і потягло її, і повело… Засипав захід розжарілим приском майдан, де лунко гухкають м’ячі, селянка в хустці продає редиску, і лотерейне колесо звучить. Посидь на лаві у ногах Атланта, який тримає Всесвіт. Ще трима! Хоч стільки вже на ньому пут і ран тих- живого місця од синців нема. Ще й протягами повна голова, провалена ракетами навиліт. Стоїть, мов трухле дерево, – і хвиля часу його коріння підмива. Край неба чорним сутінком налито, і хмара повна не дощем – вином. Крізь неї промінь, запаливши квіти, потік в чиєсь розчинене вікно. І хтось когось так неможливо жде! А інший все життя кудись іде. І ця ось жінка спить усе життя, у тихім сонці вії мерехтять. Від чого люди злі? – мені скажіть. З нудьги? (Бо все, що буде, – вже було?) Чом об серця їх вогняні ножі вигострює щодня вселенське зло? І що таке цей сутінок нещадний? Кінець? Початок? Кассандра каже: “Знаю – та мовчу”. Але темніють очі у Кассандри. А я не хочу знати. Я свічусь. І квіточку кладу в ногах Атланта. Прости мене, не можу дорости. Та вірю, вірю в твою вічну бронзу. І тихо, і розгублено летить по небу кулька… Догасає сонце.