На вільній волі, на узліссі, Підвівши вгору буйний чуб, На всі кінці гіллям розрісся Розложистий вітластий дуб. Всі, хто бував у цьому місці, Його прозвали Зимовик, Бо він всю зиму в жовтім листі Аж до весни стояти звик. Весною ж брались зеленіти На нім листочки молоді, І в пишній зелені щоліта На цьому стигли жолуді. І він стояв і слухав любо Пісні пташок і вітерця… Ось під отим крислатим дубом І почалася казка ця. * * * Заграв вітрець в свою сопілку І по осінньому війнув. Зірвався жолудик із гілки І долі з дерева стрибнув. Він був опуклий, зовсім стиглий, Блискучий, гарний… Недарма До нього білка враз підбігла Та й каже: — Кращого й нема! Таку хорошу жолудинку Охоче я негайно з’їм! — А він на те їй: — Сіроспинко, Послухай, що я розповім. Я ж не якесь дрібне ледащо,— В далекі мандри я іду, І з мене виросте найкращий, З усіх дубів найвищий дуб. Тож відійди з дороги, білко, Мені в путі не заважай! — Вона й відскочила на гілку: — Пробач, будь ласка… Прощавай! І покотився далі жолудь. Коли назустріч, з-за куща, Біжить, спустивши рильце долу, Гладеньке дике кабанча. — Ой, жолудь!— каже.— Річ путяща! Його я враз охоче з’їм! — А він на те: — Послухай краще, Що я про себе розповім. Я — дуба син! І сам я буду Теж велетнем, як батько мій. Мій рід відомий скрізь і всюди, І їсти ти мене не смій! Кабанчик здивувався дуже: — Ну що ж, не їстиму тебе! Хіба ж я міг гадати, друже, Що справді ти таке цабе?! Знов покотився жолудь прямо. Коли назустріч — оленя: — Ого, такими жолудями Я радо снідав би щодня! — Ні,— каже жолудь, — я ж не простий, Я — дуб майбутній, зрозумій, З усіх дубів найвищий зростом! І їсти ти мене не смій! І оленятко відступило… А Жолудь — далі, по траві. Та раптом щось його вхопило, Аж задзвеніло в голові! І він заверещав, заойкав, Не може вимовить слівця… Це дужий птах, красуня сойка Схопила дзьобом мандрівця! Схопила — та й летить помалу. Неквапно змахує крильми І думає: «Пора настала Підготуватись до зими. Поназбираю жолудів я, Сховаю в нірку біля пня, А взимку, в пору безхарчів’я, Досита їстиму щодня!» Отак-то жолудь опинився В землі, в задусі, в темноті… А дужий птах кудись подівся Чи то забув місця оті… Та жолудик у нірці темній Не згинув, вижив як на те,— Він корінцем вчепився в землю, Проріс — і вже росте, росте!.. * * * І ось на галяві край ставу, Сміливо здершись на горбок, Стоїть зелений, кучерявий, Веселий молодий дубок. Стоїть, міцніє рік за роком, В нове вдягається вбрання, І стане він колись високим, Таким, як вся його рідня. Він житиме літ зо сто, з двісті, А то й багато сотень літ… Та не забуде, як колись-то Стрибнув — і покотився в світ!.. Він буде сонцеві радіти, Пісням пташок і вітерцю. А білочкам і любим дітям Розповідати казку цю.