1 Як зайчатко з їжаком грались весело клубком Зайчиха-мама біля хати сиділа якось у садку і для синка, для зайченяти, плела панчішку в холодку. Панчішка, знай собі, плететься, така пушиста та м’яка! Вовняна нитка в’ється, в’ється І розвивається з клубка… — Ой леле! — каже враз зайчиха. — Я тут сиджу собі й плету, а борщ кипить і, як на лихо, збігає, мабуть, на плиту!.. І от вона побігла в хату і позабула під дубком свою роботу розпочату — панчішку разом із клубком. Лежить клубок, лежить панчішка… Аж тут заходить у садок Стрибайчик-зайчик, довгі ніжки, і їжачок, його дружок. — Поглянь, який клубок добрячий! Давай пограємось в м’яча! — Ой ні, не можна! Це ж не м’ячик! — говорить злякано зайча. — Розгнівається мама дуже й мене за вухо поскубе! — Їжак на те: — Не бійся, друже, я захищатиму тебе! Бо я нічого не боюся, нікого слухать не люблю; як хтось зачепить — вмить згорнуся і колючками поколю!.. І, не послухавши зайчати, їжак схопив отой клубок та як почне його качати й перекидать через дубок. Клубок злітає вгору, вище, стрибає, наче справжній м’яч, а їжачок гукає, свище, за ним ганяється навскач. Забувши страх, зайча сміється з веселих жартів їжака… А довга нитка в’ється, в’ється і розвивається з клубка! Клубочок зменшується швидко, панчішки — наче й не було! В кущах заплуталася нитка — все павутинням заплело! Зненацька вибігла зайчиха і, гру побачивши таку, сплеснула лапками: — Ой лихо! Та що ж це робиться в садку?! Їжак одразу схаменувся і, щоб не трапилось біди, колючим м’ячиком згорнувся та й… закотивсь хтозна-куди! А зайченя за вухом чуха: — Чи залишитись, чи втекти?.. — Тут мама враз синка — за вухо! І почала його скубти… Отак скінчилась казка наша: зайчатко скривджене пищить, зайчиха в хаті варить кашу і досі сердиться й бурчить. А де ж їжак? Та що питати! Сидить, напевно, десь в кущі. Чи справжній друг він для зайчати? Про це вже скажуть читачі! 2 Як зайчатко з їжаком гнались в лісі за жуком Зайчата вранці йдуть до школи, несуть в портфелях букварі. І не запізняться ніколи ці довговухі школярі. Стрибайчик теж виходить з дому, як і усі малі зайці, він у костюмчику новому і в чистім білім комірці. Біжить зайча по лісі швидко, щоб не спізнитись на урок. Коли це раптом хтозна-звідки іде назустріч їжачок. Ніяких зошитів чи книжки чомусь немає в їжака. Він на травиці, як на віжках, веде рогатого жука. Та тільки впертий жук не хоче слухняно йти за їжаком, хоч той листком його лоскоче і підганяє батіжком. — Ого, який жучище в тебе! А що ти хочеш з ним робить? — Цього жука привчити треба, він буде возика возить! А жук уперся і — ні кроку! — вчепився лапками за мох. — Ану, заходь-но з того боку та й поженем його удвох! Забігли друзі справа й зліва — рогач ні з місця й поготів! Образився, загув із гнівом, рвонув травинку — й полетів… — Держи! Лови!.. — Книжки зайчачі розсипалися по землі. Біжать, гукають нетерпляче, підстрибують приятелі. А жук туди й сюди проворно серед густих кущів снує, хоч високо злетіти вгору йому травинка не дає. Захекане, усе спітніле за рогачем біжить зайча, через струмок стрибає сміло, от-от впіймає втікача! Та жук нарешті скинув пута, помчав, мов куля, через яр… І про свої книжки забуті аж тільки тут згадав школяр. — Ой! — скрикнув він, — котра година?! Ми запізнились на урок! — Та я ходжу на другу зміну! — недбало каже їжачок. Крутнувся він на одній ніжці, не став на зайчика чекать і геть подався по доріжці нової забавки шукать. Стрибайчик, весь брудний, подертий, з’явився на шкільнім дворі, коли вже на урок четвертий ішли з перерви школярі. Ой, сором зайчику малому! Лунає сміх з усіх кутків, а вчитель каже: — Йди додому і не вертайся без батьків!.. Напевно, вам шкода зайчати? Але, по правді, як-не-як, хто в цій пригоді винуватий? Авжеж не жук і не їжак! 3 Як зайчаті на біду щось зросло в його саду В кутку зайчачого садочка низинка затишна була. Там під кущами в холодочку якась диковинка зійшла. Прибігли в той куток зненацька Стрибайчик-зайчик з їжаком і бачать: кульки чудернацькі з-під листя випнулись рядком. — Що це таке — не розумію! — говорить зайчик їжаку. — Якась кумедна чудасія зростає в нашому садку! Їжак примружив очі хитрі. — Бач, — каже, — просто із землі зросли на вільному повітрі чудові м’ячики малі. Це, знаєш, діло незвичайне і сталось вперше тільки тут… Ти напиши про це негайно у науковий інститут! А сам щодня вставай раненько і воду лий під ці кущі, тоді із м’ячиків маленьких — футбольні виростуть м’ячі! Оцю невидану рослину тоді назвуть твоїм ім’ям — і ти на всі ліси й долини славетним станеш зайченям! Почувши це, Стрибайчик радо гукнув: «Ура!» — на весь садок — і став виконувать поради, що надавав йому дружок. Він під кущами всю травичку навкруг тих кульок прополов, цебром тягає воду з річки і поливає знов і знов. Ось день пройшов, минає другий — м’ячі зростають на очах! Стають товсті, великі, круглі, червоні, в білих крапочках. Не встигла третя ніч минути, а по дорозі, через міст, вже їдуть вчені з інституту, одержавши Стрибайчин лист. Під’їхали, ідуть до хатки. Стрибайчик вибіг їм навстріч. — Ану, показуй нам, зайчатко, яка тут в тебе дивна річ? І от, пишаючись страшенно, гостей Стрибайчик в сад повів. Поважно йдуть: борсук учений, лисиця й двоє ведмедів. Біжать і всі зайці до саду, зчинивши галас на весь ліс… А їжачок тупцює ззаду та ще й хихикає під ніс. От зайчик наш перед юрбою підходить до кущів отих. Розвів гілки перед собою: — Дивіться! — каже… і затих. Стоїть і лупає очима: «Та що ж це сталося вночі?!» В низинці вогкій перед ними м’ячі — вже зовсім не м’ячі! Немов зонти на довгих ніжках вони тепер стоять усі, такі червоні, в білих бризках, блищать у ранішній росі. І раптом сміх рознісся дзвінко, і залунало із юрби: — Оце дивинка так дивинка! Це ж звичайнісінькі гриби! А вчені кажуть: — Як не сором! Ти що, зайча, глузуєш з нас? Якимсь поганим мухоморам чи варто приділяти час? Ще довго сміх лунав в окрузі, всі потішались над зайчам. Нарешті залишились друзі — їжак та зайчик — сам на сам. — Це ти мене підвів, їжаче! — сказав Стрибайчик. — Тільки знай: тобі цього я не пробачу, і нашій дружбі нині край! Зареготав їжак байдуже: — А хоч би й так! Хи-хи-хи-хи! — І тим скінчилась їхня дружба, і розійшлися їх шляхи. 4 Як Стрибайчик під сніжком помирився з їжачком Прийшла зима. Летять сніжинки і стелять ковдри по землі. Вдяглись у білі одежинки зайці великі та малі. Зайчатам весело та любо на саночках спускатись з гір. Їх добре гріють теплі шуби морозам злим наперекір. Ось покотивсь на лижах зайчик, спустився з гірки… Подивись! — Та це ж знайомий наш — Стрибайчик, що з їжаком дружив колись! Змінився він навдивовижу і став розумним та метким: і вчиться добре, і на лижах нікому не зрівнятись з ним. От він з гори злетів щодуху, на другу гору спритно вліз, насунув шапку межи вуха і навпростець побіг у ліс. У лісі сплять під снігом клени, жовтіє листя на дубках, стоять ялиночки зелені в пухнастих снігових шапках. Біжить Стрибайчик тихим лісом і раптом бачить на бігу: щось темне під горбочком лисим ледь-ледь ворушиться в снігу. Стрибайчик до горбка під’їхав, розкидав лапками сніжок, а там лежить і ледве диха нещасний, змерзлий їжачок! — Ти що тут робиш?! — зайчик скрикнув. — Ведмідь мій домик розвалив… Зламались двері, стіни, вікна, не знаю — як я сам вцілів… Тепер притулку я не маю, надворі ж холодно, зима! Крізь колючки мороз проймає, а шуби теплої нема… Напав на мене кашель, нежить, я, мабуть, зовсім пропаду… Мені ж узимку спать належить, а не гуляти на льоду! Тут їжачок плачем зайшовся, і позабув Стрибайчик вмить, що розсварився з ним назовсім і клявся більше не дружить. — Ходім до нас! — гукнув Стрибайчик. — У нашій хаті місце є, і хліба знайдеться окрайчик, і ліжко дам тобі своє! А мама пироги пектиме, варитиме нам киселі… І проживеш ти цілу зиму і не голодний, і в теплі! Тоді на нього вдячним зором їжак поглянув і сказав: — Мені тепер самому сором, що дружби я не шанував. Та все вже піде по-новому, кажу тобі як чесний звір: хорошим другом в школі й вдома для тебе буду я, повір! І друг потиснув лапку друга, ще й міцно так, як тільки міг!.. Тим часом розгулялась хуга, змітать в замети стала сніг. А сніг той з неба так і валить! Не дійде з лісу їжачок… Аж ось санчата — з лижних палиць та із соснових гілочок… — Сідай, їжаче, та не падай! — Стрибайчик впрягся в саночки і крізь завісу снігопаду помчав на лижах напрямки. Отак до заячої хатки через лісок, через лужок добрались вдвох — мале зайчатко і їжачок, його дружок.