Стрибайчик стежкою лісною Плигав поволі — стриб та стриб! І раптом бачить: під сосною Сидить великий білий гриб. — Диви! Грибок! Ну й чудасія! Адже ж учора випав сніг… Моя матуся так зрадіє І нам спече грибний пиріг! Зірвав він гриб — та й знов стрибати, Не оглядаючись кругом, Аби скоріш поласувати Смачним гарячим пирогом. Аж ось їжак по цій стежинці Біжить назустріч напрямки. Несе морквину він на спинці, Настромлену на колючки. — Добридень, друже! Що це в тебе? — Грибок хороший, бачиш сам! — Ой, це ж мені такого й треба! За нього моркву я віддам! Стрибайчик каже: — За морквицю Грибом охоче заплачу, Бо морква ця ще й як згодиться Моїй матусі до борщу! Поклав він моркву до торбинки І далі стежкою побіг. Навколо сосни та ялинки Присипав перший білий сніг. Коли це білочка назустріч Бреде, плететься спроквола: Ніяк з головкою капусти Не може впоратись мала. — Спинися, друже, на хвилинку, Бо я захекалася вкрай! Віддай мені свою морквинку, А ти капусту забирай! Стрибайчик згодився зраділо — Капусту ж люблять всі зайці! — І посміхнувся: — Добре діло! Матуся зробить голубці! Пішов він далі. Бачить — збоку Поміж сосонок навмання Іде на гірку невисоку На лижах сіре козеня. — Що ти несеш таке хороше? — Капусту свіжу, бачиш сам! — Віддай мені, я дуже прошу, За це тобі я лижі дам! Стрибайчик радо став на лижі, Підперсь ціпками та й побіг. Ой, гарно ж як навдивовижу Виблискує на сонці сніг!.. Коли, засапавшись, назустріч Іде ведмедик-дивачок: Він зверх свого пухкого хутра Напнув новенький кожушок. — Ой, жарко, парко! Я загину!.. Від тягара мене звільни: Візьми собі цю кожушину, А лижі подаруй мені! Що ж, і на це Стрибайчик згоден! Побігло далі зайченя, Пишаючись з своєї вроди Та ще й з нового убрання. Вже й день до вечора схилився, Вже в небі зіронька блищить. Коли це зайчик зупинився І чує — щось в снігу пищить. Він ближче підійшов і бачить: Серед обгризених гілок Сидить в снігу і гірко плаче Малий тремтячий байбачок. Стрибайчик здивувався дуже: — Чому ти в ліс прийшов гулять? Адже ж я добре знаю, друже, Що байбаки узимку сплять! — Таке ж мені казала й мати, Та я не слухався ніяк… Мені схотілось погуляти! — Відмовив, схлипнувши, байбак. — Ну й погуляв… Я в лісі цьому Від холоднечі ледь не вмер… Живий, напевно, вже додому Не доберуся я тепер!.. На наше поле, в нашу нірку Добратись швидше я б хотів!.. — І знов байбак заплакав гірко, А сам ще дужче затремтів. Захвилювався наш Стрибайчик, Перехопило в нього дух! — Не плач, — він каже, — а вдягайся Скоріше в теплий цей кожух! В нім не замерзнути ніколи! І ще до ночі дійдеш ти В своє житло, на ваше поле, І зможеш спати залягти! Байбак закутався в кожуха, Подякував і сльози втер, Ще й обіцявся маму слухать І взимку спати відтепер. А наш Стрибайчик на морозі Набігався й додому йде. Ось і домівка! На порозі Стоїть матуся й сина жде. — Де ти гуляв так довго, синку? — Матусю, я грибок зірвав! — А де ж це він? — Та за морквинку Я їжакові гриб віддав. — А де ж морквинка? — На капусту Я ту морквину обміняв… — Капуста ж де? Похрумав з хрустом? — Ні, обмінявся з козеням. Віддав за лижі капустину… — А лижі де?! — Малий ведмідь Нову хорошу кожушину На лижі виміняв умить! — А кожушина де?! — Матусю, Там байбачок замерзнуть міг… Ну, я й віддав… щоб у кожусі До свого дому він добіг!.. Все розповів, а сам боїться: Що мама вимовить в одвіт?.. Бо, може, він робив дурниці І вів себе не так як слід?.. — Я дуже рада, — каже мати, — Що син у мене молодець! — І повела його до хати. А тут і казочці кінець.