Десь на дальнім березі квіти темно-сині… Десь на дальнім березі б’ється сонце-птах… Спи, мій любий хлопчику, мій маленький сину! — Стелеться мережею казка золота. В тім краю незнаному, поміж тими квітами, у норі підземній жив похмурий кріт. Сонце він ненавидів, бо не бачив світла, — темними очима він дививсь на світ. Виліз хмуро вдосвіта — зуби наче пили… Та до птаха сонного в темряві підкравсь. Він сліпий, він думав — то пташині жили, й перегриз тенета — довгі стебла трав. Розірвались пута! Сонце-птах — на волю! Сонце-птах — у небо! Полум’ям в блакить!.. В морі білі зайчики, хвилі синім колом… Десь на дальнім березі кріт злосливий спить. Йде зі сходу ранок, лине ранок синій. В блиску передранньому тане сонце-птах… Спи, мій любий хлопчику, мій маленький сину! Стелиться-мережиться казка золота.