От колись ведмідь угледів, як у полі оре дід, і схотілося ведмедю поживитися як слід. До старого він підходить, каже: «Нумо вдвох робить, а усе, що в полі вродить, будем нарівно ділить. А коли немає згоди – бережись, бо відплачу: нароблю тобі я шкоди й поле все потолочу!» Як тут станеш відмовляти? Дуже лютий той ведмідь; може й плуга поламати, може й воликів побить. Та дідусь був хитрий зроду і на вигадки мастак. Він ведмедю каже: «Згода! Ми ділитись будем так: Хай мені – саме коріння, а тобі – самі вершки!» Ну, а сам узяв насіння та й посіяв буряки. От і проріст зеленіє. Дід і поле, й полива. А ведмідь ніяк не вміє, знай лежить, відпочива. Проминуло красне літо, підійшов роботі край. Наступає час ділити вже достиглий урожай. Дід повнісіньке підпілля буряків понакладав. А всю гичку та бадилля клишоногому віддав. От лежить ведмідь сердитий та у лігві лапу ссе. – Почекай, на друге літо поквитаюся за все! Вже й весна ведмедя будить, от він знову пристає: – Хай твої вершечки будуть, а коріння все моє! Ну, а діду все єдино, він погоджується вмить: недаремно ж він – людина, а ведмідь – таки ведмідь! Посіяв дід пшеницю, посміхаючись під вус. Знов ведмідь одно – ліниться, а працює сам дідусь. Пролетіло красне літо, і жнивам приходить край. Узялися знов ділити дід з ведмедем урожай. В діда збіжжя у коморах – і на хліб, і на млинці. А ведмідь, за договором, забирає корінці! Як розсердивсь клишоногий, та й поплентався у ліс. Йде по лісі без дороги й буркотить собі під ніс: – От іще лиха година! Я ж не знав заздалегідь, що людина – це людина, а ведмідь – таки ведмідь!