Десь жила собі лисичка, тим відома між звірят, що була у неї звичка глузувать з усіх підряд. Глузувала із сороки, що у неї білі боки. Насміхалася з жука — в нього роги, як в бика. А ведмідь, мовляв, незграба, а кабан — гладкий, як жаба, а у зайця — куций хвіст, а їжак — малий на зріст. У кози — негарні роги, а у чаплі — довгі ноги, а сова — сліпа удень, і усі — дурні, як пень. — А сама я гарна, ловка, славлюсь я на всі ліси. Хвіст у мене — наче з шовку, незрівнянної краси. Я швидка, метка, розумна, у палаці б жить мені! А на вас — дивитись сумно, простачки непоказні!.. Вихвалялася без міри та лисиця кожну мить, — аж в усьому лісі звірі вже не знали, що й робить! Хоч би хто набрався духу, щоб покласти край цьому, щоб провчити цю хвастуху й добре висміять саму! Якось вийшла ця лисиця прогулятися в байрак. Раптом бачить: по травиці до струмочка лізе рак. От вона до нього скаче й починає глузувать: — Ех ти, раче-небораче, тільки й вмієш рачкувать! Рак на це, підвівши клешні, каже: — Не займай мене! Ще побачать всі тутешні, хто кого пережене. А лисиця знов сміється: — От розвага для звірят! Ну й змагання розпочнеться: я — вперед, а ти — назад! — Я готовий до змагання! — рак відказує не в жарт. — В цьому ж місці завтра зрання разом вийдемо на старт! Тут почули цю розмову метушливі горобці і негайно слово в слово рознесли в усі кінці. Збіглись звірі до байраку, в лісі гомін шелестить: — Та невже ж старому раку перегнати пощастить?!. Кожен лізе де видніше, дехто б’ється об заклад, а ведмідь умови пише, щоб змаганню дати лад: „Бігти з пагорка до мосту, по мосту через струмок, а тоді на гору просто, де стоїть отой пеньок”. Дзвонить білочка у дзвоник. Все затихло, й під кінець сірий зайчик — майстер гонок — підіймає прапорець. — Приготуйсь! Команду слухай! Починаймо! Раз, два, три!..— І лисиця тут щодуху вмить помчалася з гори. Мчить, мов лине над землею, до струмочка!.. Через міст!.. І не зна, що рак клешнею учепився їй за хвіст! Ось пеньок!.. Аж дух спинився… Круть хвостом на всім скоку! — Рак одразу відчепився і сидить вже на пеньку! — Ти вже тут?.. — лиса говорить, ледве стримуючи злість, та мерщій назад, під гору! Ну, а рак — ізнов на хвіст! Прибігає… Поруч з нею — глядь! — і рак уже сидить ще й грозиться їй клешнею, перед натовпом ганьбить. — Що, — питає всім на втіху,— будеш рака поважать?! Глядачі кругом від сміху просто покотом лежать. Аж гарчить лиса від злоби: — Нумо знову, якщо так! В другий раз догнати спробуй! — Хоч у третій! — каже рак. Вслід лисиці знову лине регіт, оплески і свист, а вона ні на хвилину не оглянеться на хвіст! Вдруге, втретє і вчетверте!.. І до того гра дійшла, що лисиця напівмертва впала й ноги простягла. — Щоб вперед не насміхалась, так і треба! — каже рак. І веселий сміх та галас розляглись на весь байрак.