Взяла Яся олівець, Олівець-малювець. Сіла Яся на стілець, Розгорнула папірець, Треба тут намалювати Отаку здорову хату, віка, дах, димар на нім, з димаря – великий дім. Ось травичка, ось доріжка… Ось дитинка – ручки, ніжки, носик, ротик, голова, і волосся, як трава. Ось на небі сяє сонце. Довгі промені ясні. А в сторонці під віконцем Квітнуть квіти запашні. У дитинки є спідничка, А на ніжках черевички, Ще їй кошика зроби Піде ляля по гриби. Ліс такий густий, кошлатий, І дерев у нім багато: Все ялинки та дубки, – Як щітки стирчать гілки. А під кожним, під дубочком Два грибочка, три грибочка, Ось чотири, Ось і п’ять… Вже нема де малювать. Враз на сонце, як примара Налетіла чорна хмара, Чорна, чорна, наче дим… Ось і блискавка і грім! І полився з хмари дощик На грибочки, на дубочки, На ялинку, на хатину, На малесеньку дитинку, На волоссячко, на кошик Ллється дощик, дощик, дощик, Ллється швидко, швидко, швидко… І нічого вже не видко. – Що ж ти, Яся, наробила? Зачорнила весь папір. І протерла, і продерла, І пробила аж до дір. Яся каже: – Ай-ай-ай! Яся каже: – Це не я! Це такий вже олівець, Олівець-малювець.