1 Летить угору птах не птах, далеко — аж за дах! Пташкам перетинає шлях, аж мерехтить в очах. Ось на околицю кудись, за залізничний міст, летить, немов осінній лист, лиш в’ється довгий хвіст. А я біжу через мости услід за ним мерщій. Лети, лети, як птах, лети, мій паперовий змій! І він летить, як справжній птах, все вище, ще і ще! Та я мотузочку в руках тримаю — не втече! Біжу, дивлюсь — аж біль в очах, не бачу рівчака, і ось — з розгону у рівчак лечу я сторчака! У рівчаку якась вода… Вилажу — сам не свій. Що всі сміються — не біда! Шкода — загинув змій. Якби він трохи більший був та з мотузком міцним, мене б він вгору потягнув, і я б летів за ним. У небо, в сонячну блакить, де вітер і хмарки, де тільки пташка пролетить і линуть літаки… 2 І от дістав паперу я і все у двір приніс: нитки, і клей, і дерево, і дранок цілий віз. Є молоток, і ножиці, і ножик, і цвяхи. Заздалегідь тривожаться на дереві птахи. Еге ж, пташки, цвірінькайте, та знайте новину: над садом, над будинками я вас наздожену!.. Чи довго там, чи хутко, скінчив роботу я. Вже небо тоне в сутінках і місяць вже сія. Мій змій — це просто диво! Такий, як я, на зріст, стрункий, міцний, красивий, ще й довгий, довгий хвіст. Куди ж його сховати? Ото ще клопіт мій! Не влазить в нашу хату мій велетенський змій. Залишив серед двору. А щоб ніхто не взяв, мого собаку поруч я міцно прив’язав. 3 Лежу в своєму ліжку, і ніч уже давно. А я не сплю і нишком дивлюся у вікно. По небу хмари носяться, неначе сиві змії… Вже сон до мене моститься, мені стуляє вії. …Так сонячно і зелено, так весело мені: з могутнім змієм-велетнем лечу в височині. Внизу десь люди й коні, хатки, річки, поля. Неначе на долоні, лежить уся земля. Дивлюсь — аж ось жирафи, і тигри, й крокодил… Це підо мною Африка, велика річка Ніл. А що це там виблискує, неначе синій лан? Це вже від мене близько Великий океан. А ось блискучі глетчери та льодові поля… Летіти так до вечора — куди потраплю я?.. Земля така малесенька вже зникла десь внизу. Навколо зорі весело танцюють поблизу. Розкинувсь над планетами Чумацький Шлях, як міст. Стрічаюсь я з кометою, що має довгий хвіст. Сьома зірками водночас горить Великий Віз, і метеори раз у раз зриваються униз. А змій все вище й вище… Вже стало гаряче — це, видно, сонце ближчає, пече… пече… пече… Ллє промені гарячі на голову мою… А я кричу і плачу: горю… горю… горю!.. 4 Прокинувсь! Значить, сон це? Надворі день давно. Привітне літнє сонце залазить у вікно. Помірний вітер віє — чудовий льотний час! Беру я свого змія, хлоп’ят скликаю враз. До річки йду з малечею, де кручі і пісок. Прив’язую за плечі я міцніше мотузок. Розбігся проти вітру й з розгону з кручі — плиг!.. І ось я вже в повітрі, земля тіка з-під ніг!.. Мій змій напнувся вітром, рвонувсь — немає сил!.. Ой, витримай! Ой, витримай! Угору піднеси!.. Та падає він кволо, ще й рветься мотузок. І я лечу… додолу! Та просто у пісок! Завмерши з переляку, лежу — живий чи ні? Біжить мій друг — собака допомагать мені. 5 Ну, що ж, ізнов невдача, і знов загинув змій! Та я ж таки не плачу і не гублю надій! Вгорі, де хмарні пелени, де сонце і пташки, гудуть, гудуть пропелери, кружляють літаки. А я вже скоро виросту і вивчуся як слід, тоді й насправді вирушу в безбоязний політ, туди, де сонячна блакить, де вітер-буревій, куди ніяк не долетить мій паперовий змій!