Якось каже дід бабусі: — Розпали вогонь в печі та для нашої Ганнусі ти плискачика спечи. Замісила баба тісто і плискачика спекла, а тоді, щоб трохи вистиг, на віконце віднесла. От лежить пухкий плискачик на тарілці на вікні, золотистий та гарячий, боки випнувши масні. Десь гуля Ганнуся, видно, не куштує плискача. А йому лежать набридло, стриб з вікна — навтікача! Покотився, покотився по траві, мов коліща. Раптом зайчик-побігайчик зустрічає плискача. — Ну й плискачик золотистий! Мабуть, добрий ти на смак? — Ні, мене не можна їсти, я уславлений співак: «Я — плискачик, я гарячий, загорілий в мене бік. І від діда, і від баби, і від внучки я утік. Вирушаю мандрувати, погуляю досхочу і від тебе, від зайчати, зараз, зараз утечу!» Покотився, покотився по траві, мов коліща. Раптом вовк іде назустріч, зупиняє плискача. — Ой плискачику хороший! Зараз я тебе ковтну! — Ні, не їж. Послухай, прошу, як я пісню затягну: «Я — плискачик, я гарячий, загорілий в мене бік, я від діда, баби й внучки і від зайчика утік. Вирушаю мандрувати, погуляю досхочу і від тебе, вовк зубатий, зараз, зараз утечу!» Покотився, покотився по траві, мов коліща. Ось іде ведмідь із лісу, зупиняє плискача. — Ну й плискачик запашистий! Я б тебе охоче з’їв! — Ні, мене не треба їсти, от послухай краще спів: «Я — плискачик, я гарячий, загорілий в мене бік, я від діда, баби й внучки, від зайчати й вовка втік! Вирушаю мандрувати, погуляю досхочу і від тебе, волохатий, зараз, зараз утечу!» Покотився, покотився по траві, мов коліща. В раз як вистрибне лисиця з-під куща до плискача. — Ну й плискачик! Що й казати! Запашний від тебе дух… — Я умію ще й співати, в мене — голос, в мене — слух! І почав співать плискачик: «Я — гарячий, я добрячий, загорілий в мене бік. Я від діда, баби й внучки, і від вовка, і ведмедя, і від зайчика утік. І від тебе утечу я…» А лисичка каже враз: — Щось тебе я кепсько чую, заспівай-но другий раз! Ти співаєш дуже дзвінко, в тебе й справді голос є! — А сама в цей час торбинку з-під ялинки дістає. Та хвалько цього не бачить, радий з успіху свого. Тільки вивів: «Я — плискачик…» А лисичка — хап його! І незчувся, як в торбинці опинився наш співець! І лисичка по стежинці в ліс побігла навпростець. А в ліску мала Ганнуся недалечко від тих місць лісовую грушу трусить і грушки солодкі їсть. Загорілись в лиски очі — мабуть, груші ті смачні! — Ой, — говорить, — їсти хочу! Дай-но, дівчинко, й мені! — Бачить дівчинка: лисиця, витівниця лісова! І на спинці у торбинці щось ворушиться й співа: «Я — плискачик, я гарячий, загорілий в мене бік. Втік від діда, баби й внучки, від лисиці я не втік!..» — Що ж, — Ганнуся каже, — миттю натрушу тобі грушок. Стань-но ближче та під віття підставляй свій лантушок! Розв’язала лиска торбу, а плискачик з неї — плиг! Та як кинеться моторно прямо дівчинці до ніг. — Ой, рятуй мене, Ганнусю! Нагулявсь я досхочу. Я додому повернуся, більш нізащо не втечу! Засоромлена лисиця заховалась під кущем. А Ганнуся до бабусі повернулась з плискачем.