1 Ви всі співали пісеньку про темний-темний ліс, де виросла ялиночка і зайчик з нею ріс. І казочки читали ви про той дрімучий ліс, де курочку із півником впіймати хоче лис, де йде Червона Шапочка, а вовк услід біжить, де в рукавичку дідову залазять звірі жить, де хатка є невидана на курячих лапках у лісі, лісі темному, в бабусиних казках. А чи колись бували ви у лісі насправжки, де в’ються між деревами несходжені стежки, де під зеленим захистом розложистих гілок під вітер — завжди затишок, а в спеку — холодок? Отож сьогодні в подорож до лісу ми йдемо. Хто хоче з нами — просимо, усіх заберемо! 2 У сонячнім просторі щебечуть ластівки. Як човники на морі, вгорі пливуть хмарки. Ми зрання всі надворі. Веселі та бадьорі, йдемо із санаторію до лісу навпрошки. А ліс такий дрімучий, і чагарник колючий здаля — немов стіна, густа, непрохідна. Крізь ці кущі, здається, ніхто не пробереться. Гукнеш — і відгукнеться розкотиста луна. — Чи можна йти туди? — А ліс гуркоче: — Йди! — Там є вовки страшні? — А він регоче: — Ні! — А чи горіхи є? — Гуде охоче: — Є! — Ану, біжімо швидше, бо ліс у гості кличе, шепоче таємниче, дорогу нам дає. 3 Дерева розступаються, розходяться гілки. Немовби розсуваються густі чагарники. І ми, нарешті, входимо у тишу лісову, де тіні прохолодою упали на траву. А десь вгорі над вітами крізь гущу верховіть блищить в промінні світлому безхмарная блакить. Поглянемо угору — які ж тут дерева? Ось клен стрункий, прозорий і груша лісова, і поруч з осокором, спокійним та бадьорим, осика яснокора трепече, мов жива. Ось липа кучерява розкинула намет. На липі цій недавно бджілки збирали мед. Збирали мед на квітах, до вуликів несли. Тепер минає літо, і липи одцвіли. Зате на дикій яблуні тепер кислички є. Підводить віти яблунька і нам їх не дає. — Діждіться, діти, осені, недовго ждати вам: мої кислички визріють, охоче їх віддам! 4 Ось дуб — могутній велетень — розрісся одинцем. Ми втрьох його обхопимо, та кола не зімкнем! А поруч з ним на пагорку сосонка молода поважному сусідові про щось розповіда. Шумить сосонка хвоєю, і листям дуб гуде, а ми й собі послухаєм, про що розмова йде. Говорить дуб: — Наш славний рід шанують здавна всі. Ми можем жити сотні літ у зелені й красі. І люди з давньої пори міцний цінують дуб: будинок ставлять теслярі — дубовий роблять зруб. Дубові палі під мости вбивають в дно ріки, щоб через міст могли пройти важкі грузовики. Дубові плавають човни у просторах морських, і найстрашніші буруни розбить не можуть їх. Як тільки зайдеш в кожен дім, то й тут побачиш вмить: за стіл дубовий любо всім сідати їсти й пить. А що вже ясно й весело палає дуб в печі, коли гуде метелиця надворі уночі!.. Замовкнув дуб. І в тую ж мить сосонка молода рясним гіллям як зашумить і так відповіда: — Із нас так само не одну корисну роблять річ. На дрова теж беруть сосну, щоб тепло гріла піч. Смолу курити запашну приходять люди в бір. На фабрику везуть сосну, щоб вироблять папір. Хіба ж не диво — деревцем у лісі підростать, і раптом стати букварем, і вчить дітей читать?! Високі щогли кораблів теж роблять із сосни. В далеку путь серед морів тоді пливуть вони. І, мабуть, весело пливти, убравшись в паруси, дивитись в воду з висоти і згадувать ліси… Ялинки кожен добре зна, радіє взимку їм, а де нема їх, там сосна на свято прийде в дім. Ото вже любо кожній з нас у новорічну ніч блищати безліччю прикрас і вогниками свіч!.. Оце таку почули ми розмову потайну і добре пам’ятатимем про дуб та про сосну! 5 Тепер в ліщину зайдем серед дубів старих. — Ану, хто перший знайде на цім кущі горіх? Наввипередки скачуть хлопчак за хлопчаком. Гукають: — Бачу, бачу горішок під листком! Дівчатка не відстали — вони у нас меткі! У Майї, Галі й Тали вже повні козубки. Одне лиш тільки лихо: Мариночка мала ні одного горіха дістати не змогла. Стоїть мала Маринка з торбинкою в руці, блищать, як бісеринки, сльозинки на лиці… — Хлоп’ята! Так негоже! Ану, разом мерщій давайте допоможем Мариночці малій! Відразу стали в коло дівчатка й хлопчаки, і з шелестом додолу пригнулися гілки. — Скоріш, мала Маринко, сама усі зривай! — Маринчина торбинка наповнилася вкрай. Мариночка сміється: — У мене більш за всіх! — Луною віддається по лісі дружній сміх. 6 — Ой-ой, нещастя сталось! Скоріш допоможіть! Вдряпнула ногу Тала, і з ранки кров біжить. — Нічого, це дурничка! В низинці лісовій ми знайдемо травичку, що зветься деревій. На ранку цю рослинку клади мерщій сама, зажди одну хвилинку — і крові вже нема! — Оце тобі й аптека! — сміються хлопчаки. — Не треба йти далеко по мазь чи порошки! — Тут смішки недоречні, побачите самі, що ліки ті аптечні у лісі знайдем ми — цілющі квіти й трави: цей самий деревій і м’ята кучерява, ромашки й звіробій, і ягоди блискучі, що, лісом ідучи, ви рвали на колючім шипшиновім кущі. Лікує хворе серце конвалія ота, що в лісі край озерця весною розцвіта. Як кашлятимуть діти — дивись та примічай — із липового цвіту заварить мама чай. — Щоб горло не боліло, — промовив тут Юрко, — мені колись варили гаряче молоко! Тут хлопчики взялися сміятися з Юрка: — Немає діла лісу до того молока! Усе вам тільки смішки, не слухай їх, Юрко! Побродим в лісі трішки, знайдем і молоко. 7 По лісі тупіт лине, тріщить сухе гілля. Іде якась тварина крізь хащі навмання. Так моторошно стало, веселий гомін змовк. Шепоче тихо Тала: — Напевно, сірий вовк… — Це тигр іде зубатий! — А може, слон чи лев? — Ви чуєте, хлоп’ята, у хащах дикий рев? — А може, — каже Майя, — ведмідь сюди іде? А зброї в нас немає, на нас він нападе… Тут зовсім близько знову гучний почувся рев, і от… руда корова виходить з-за дерев! Поглянула недбало на зляканих малят і попаски помалу пішла собі назад. — Ага! — сміються діти, а дужче всіх Юрко, — припало нам зустріти у лісі й молоко! Ходім вперед хоробро! Злякались ми дарма — ми ж знали дуже добре, що левів тут нема. То звірі все тропічні — і тигри, і слони… У нас, напевно, в січні повимерзли б вони. Лиш вовк тут жити міг би та ще рудий ведмідь, що цілу зиму в лігві, дрімаючи, лежить. Та в лісі цім неначе на протязі років ніде ніхто не бачив ведмедів та вовків. А якщо є тут звірі, то тільки білочки, зайці вухаті, сірі й колючі їжаки. Коли б і довелося зустрітись з ними враз — ми їх не боїмося, вони бояться нас! Коли це раптом гілка над нами — тільки хрусь! Сміється з гілки білка: — Я зовсім не боюсь! Я високо стрибаю, далеко від землі, безпечну хатку маю на дубі у дуплі! З-під кущика сміється колючий їжачок: — А хто з вас доторкнеться до гострих голочок? Біжить зайча вухате, ще й посміхається: — В цім лісі полювати забороняється! — Пошкодити нікому ми й не хочемо, а з вами познайомимось охоче ми! Та дивляться звірята насторожено, і з ними ми погратися не можемо! 8 Тепер відкриймо кошика, дістаньмо пиріжки. Чи треба вас припрошувать? Сідайте, малюки! До столу — не до столу, не стіл — рясна трава, зібрались діти в коло. — А хто в нас чергова? Та вже дбайлива Майя з-під згортків і пляшок із кошика виймає чистенький фартушок. Хто бачив чепурушку, хазяєчку таку? — Розламує ватрушку, дає по пиріжку, усім в одну хвилинку підносить їсти й пить, встигає для Маринки яєчко облупить. — Ну, хто добавки просить? У кого вже нема?.. — Спасибі, Майю, досить! Поїж тепер сама! Напрочуд добрі страви! Усе таке смачне, коли замість приправи — повітря запашне. 9 От виходить Галочка, кличе дітвору: — В палички-стукалочки починаймо гру! Зараз порахуємо всіх дітей підряд. Лісова лічилочка буде саме влад: — Раз, два — дерева; три, чотири, вийшли звірі; п’ять, шість — пада лист; сім, вісім — птахи в лісі; дев’ять, десять — полуниці, хто знайде, тому жмуриться! А жмуриться Льоні! Став під деревце, в стиснуті долоні заховав лице. — Раз, два, три, чотири, п’ять! — Іду шукать! Хто не заховався — мене не винувать! Глядь — нема нікого… Самі лиш дерева, кущі, пеньки, дорога та стоптана трава. Лише вгорі зозуля сховалась на дубку і нібито глузує: — Ку-ку, ку-ку, ку-ку! Та, мов барвисті цяточки, мигтять віддалеки червоні, сині платтячка та білі сорочки. — Палички-стукалочки! Бачу всіх разом: он за дубом Галочка, Тала за пеньком! Юра за ліщинкою щулиться дарма! А мала Маринка вибігла сама. От знайшлась і Майя… Всіх застукав я! А кого ж немає? Де ж одне хлоп’я? Вікторе! Озвися! Я вже скрізь шукав… — Може, він у лісі зовсім заблукав? А тим часом осторонь ніхто не поміча дивного, непростого, рухливого куща: сунеться потроху він, спиниться на мить, потім, як сполоханий, враз перебіжить. Близиться до палички… Раптом — як помчить! — Палички-стукалочки! — голосно кричить. — Вітя! — Весь зелений, весь в жмутках трави, свіже листя клена висить з голови. Всі гукають: — Ловко! Як він тільки встиг? Справжню маскіровку він зробити зміг. Зовсім став невидний в цьому убранні. Вітя наш розвідником був би на війні! А дерева тішаться сміхом дітлахів, аж гілки колишуться з низу до верхів. 10 На тиху, світлу галяву стежинка нас веде. На ній зелене паростя пробилось молоде. Під ним травиця стелеться квітчастим килимком, і пурхають метелики над довгим рівчаком. Рівчак, проритий глибоко, травою весь поріс… Чому ж такий рівчак отут перетинає ліс? Усі ми добре знаємо: в недавню давнину оця сумирна галява побачила війну. На ворога-напасника з боями йшли бійці і в темнім лісі вирили траншеї довгі ці. Вогнем і димом повнилась ця тиша лісова, була тут кров’ю зрошена притоптана трава. Ішли бійці атаками в диму, в огні, в імлі і геть прогнали ворога із рідної землі. Тепер тут ясно й затишно, цвірінькають пташки, у квіти й трави вбралися глибокі рівчаки. Ми мовчки тут посидимо і в тиші лісовій з любов’ю тих згадаємо, хто тут ішов на бій, хто в битві з лютим ворогом гарячу кров пролив, хто нашу землю рідну звільнив і захистив. 11 У лісі тінь густішає, схолонула трава, дрімотливою тишею повились дерева. Серпневий день кінчається і з вечором стрічається, а з нами ліс прощається, гілками колива. — Добраніч, ліс, веселий ліс, засни та відпочинь! Ми знову прийдемо колись в твою зелену тінь. Нам жити ще до вересня у санаторії. До міста ми повернемось міцні, бадьорії. Тоді ходити будемо до школи ми, та лісу не забудемо ніколи ми! Васильки з материнкою в низинках ми рвемо. Притомлену Маринку ми на руки беремо. Заводим пісню дзвінко ми і з повними торбинками знайомими стежинками додому ідемо!