Одного разу Сонце й Вітер Посперечались не на жарт: Хто з них із двох сильніший в світі І більш за те пошани варт? Говорить Вітер: — Я суворий, Я нажену на всіх страхи, Я й розхвилюю синє море, Я й на хатах зірву дахи! Я взимку віхолою вію, Усе заметами запну. Я і тебе здолать зумію На тебе хмари нажену! — Зате ж весною,— Сонце каже,— Поглянь на перші квіточки: На них мій промінь тільки ляже — Вони й розкриють пелюстки. І на деревах змерзлих, голих Бруньки розпукуються теж… Мені послушне все навколо, Бо сили маю я без меж! Як влітку все росте і спіє Це ж я життя всьому даю, Це ж я усе навколо грію І все ласкаю і люблю. Коли ж пташиний спів замовкне, Я порядкую як на те — Звелю тихенько: «Листя, жовкни!» — І листя стане золоте! Скривився Вітер нетерпляче: — Еге ж, це поки я притих! А як подму, тоді побачиш, Що залишу я з квітів тих! Та ще й без жодного зусилля Я на дерева налечу І все те жовте листя з гілля І позриваю, й розмечу! Та що казати?! Нумо нині Ходім провірим — хто із нас Скоріш страху завдасть людині І роздягти зуміє враз?! Пішли. Аж глядь — по полю чітко Веде до ставу людський слід. І справді, здалека вже видко — Людина вибігла на лід! На голові — пухнаста шапка, На плечах — теплий кожушок, Кашне червоне в білу крапку Та ще й ремінний поясок. І ковзани в людини гострі… Її впізнати можна враз! Звичайно ж, ця людина — Костик. Отой, що ходить в другий клас. Ось він на старті, як годиться, Пригнувшись на хвилину, став Та й полетів, помчав як птиця Через увесь широкий став! А Вітер каже:— Ну й людина! Та хто ж її не дожене?! Зірву я миттю й кожушину, І шапку, й в крапочку кашне! Присвиснув Вітер і помчався, На хлопця налетів як стій! І тут, на диво всім, почався Між хлопчаком і Вітром бій. Завивши так, іцо стало жаско, За шапку Вітер враз смикнув! А Кость лише міцніш зав’язки Під підборіддям затягнув. Тоді, іще грізніш завивши, Рвонув Вітрило кожушок, А Костик, ходу не спинивши, Затяг тугіше поясок. Вітрило за кашне узявся,— Бо ще двобою не кінець!— А Кость лиш дужче замотався Й заткнув кінці за ремінець. Та як почне робить фігури, Виписувати кренделі!.. І Вітер зупинивсь похмуро Та й ліг безсило на землі. — Тепер вже я візьмусь за діло! — Тут голос Сонце подало І заблищало, заясніло, Розливши світло і тепло. Воно торкнулось обережно До хлопча нової щоки Та й каже: — Скинь важку одежу, Щоб далі бігать залюбки! І Костик скинув кожушинку, Жбурнув кашне і шапку в сніг І, заспівавши пісню дзвінко, Навколо ковзанки побіг. Сплеснулась рибка в ополонці, Лід заіскрився, наче скло… І Вітер подививсь на Сонце Та й каже: — Ти перемогло!